Жили собі дід та баба. Вже й старі стали, а дітей нема. Журяться дід та баба: «Хто нашої й смерті догляне, що в нас дітей нема?» От баба й просить діда: Івасик-Телесик
Івасик-Телесик
— Поїдь, діду, в ліс, вирубай там мені деревинку, та зробимо колисочку, то я положу деревинку в колисочку та й буду колихати; от буде мені хоч забавка!
Івасик-Телесик
Дід спершу не хотів, а баба все просить та просить. Послухався він, поїхав, вирубав деревинку, зробив колисочку... Положила баба ту деревинку в колисочку, колише й пісню співає: Люлі-люлі, Телесику,Наварила кулешику,Буду тебе годувати. Колихала-колихала, аж поки полягали вони увечері спати. Встають уранці — аж з тієї деревинки та став синок маленький. Вони так зраділи, що й не сказати! Та й назвали того сина Телесиком. Росте той синок й росте — і такий став гарний, що баба з дідом не навтішаються з нього. От як підріс він, то й каже: — Зробіть мені, тату, золотий човник і срібнеє весельце, буду я рибку ловити та вас годувати! От дід зробив золотий човник і срібнеє весельце, спустили на річку, він і поїхав. То оце він їздить по річці, ловить рибку та годує діда й бабу, наловить та віддасть — і знову поїде. А мати йому їсти носить. Та й каже: — Гляди ж, сину, як я кликатиму, то пливи до бережка, а як хто чужий, то пливи далі! От мати наварила йому снідати, принесла до берега та й кличе: Телесику, Телесику!Приплинь, приплинь до бережка!Дам я тобі їсти й пити! Телесик почув. — Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка снідати принесла. Пливе. Пристав до бережка, наївся, напився, відіпхнув золотий човник срібним весельцем і поплив далі рибку ловити. А змія й підслухала, як мати кликала Телесика, та прийшла до берега і давай гукати товстим голосом: Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити! А він чує. — То ж не моєї матінки голос! Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі! Махнув весельцем — човник і поплив. А змія стояла-стояла та й пішла від бережка геть. От мати Телесикова наварила йому обідати, понесла до бережка та й кличе: Телесику, Телесику!Приплинь, приплинь до бережка!Дам я тобі їсти й пити! Івасик44.jpgВін почув: — Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка мені обідати принесла. Приплив до бережка, наївся, напився, віддав матері рибку, що наловив, відіпхнув човник і поплив знову. А змія приходить до берега та знов товстим голосом: Телесику, Телесику!Приплинь, приплинь до бережка!Дам я тобі їсти й пити! А він почув, що не материн голос, та махнув весельцем: — Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі! Човник і поплив далі. Змія бачить, що нічого не вдіє, та пішла до коваля: — Ковалю, ковалю! Скуй мені такий тоненький голосок, як у Телесикової матері! Коваль і скував. Вона пішла до бережка й стала кликати: Телесику, Телесику!Приплинь, приплинь до бережка!Дам я тобі їсти й пити! А він думав, що то мати. — Ближче, ближче, човнику, до бережка! То ж мені матінка їсти принесла! Та й приплив до бережка. А змія його мерщій ухопила з човна та й понесла до своєї хати. — Зміючко Оленко, відчини! Оленка й відчинила, змія ввійшла в хату. — Зміючко Оленко, натопи піч так, щоб аж каміння розпадалося, та спечи мені Телесика, а я піду гостей покличу, та будемо гуляти. Та й полетіла кликати гостей. От Оленка натопила піч так, що аж каміння розпадається а тоді й каже: — Сідай, Телесику, на лопату! А він каже: — Коли ж я не вмію,— як його сідати? — Та вже сідай! — каже Оленка. Він і положив на лопату руку. — Так? — каже. — Та ні-бо: сідай зовсім! Він положив голову: — Отак, може? — Та ні-бо, ні! Сідай увесь! — А як же? Хіба так? — та й поклав ногу. — Та ні-бо,— каже Оленка,— ні, не так! — Ну, так покажи ж,— каже Телесик,— бо я не знаю як. Вона й стала показувати, та тільки сіла, а він за лопату та й укинув її в піч, і заслінкою піч затулив, а сам замкнув хату, зліз на превисоченного явора та й сидить. От змія прилітає з гостями. — Зміючко Оленко, відчини! Не чуть. — Зміючко Оленко, відчини! Не озивається. — От вража Оленка, вже десь повіялась. От змія сама відчинила хату, повходили гості, посідали за стіл. Відслонила змія заслінку, вийняла з печі, та й їдять — думали, що то Телесик. Попоїли добре, повиходили надвір та й качаються по траві. — Покочуся, повалюся, Телесикового м'ясця наївшись! А Телесик із явора: — Покотіться, поваліться, Оленчиного м'ясця наївшись! Вони слухають... Де це? Та знов: — Покочуся, повалюся, Телесикового м'ясця наївшись. А він знову: — Покотіться, поваліться, Оленчиного м'ясця наївшись! Вони далі: — Що воно таке? Давай шукати, давай дивитися, та й угледіли Телесика на яворі. Кинулись до явора та й почали його гризти. Гризли-гризли аж зуби поламали, а не перегризуть. Кинулись до коваля: — Ковалю-ковалю, покуй нам такі зуби, щоб того явора перегризти! Коваль і скував. Вони як почали знову... От-от уже перегризуть. Коли табун гусей. Телесик їх і просить: Гуси-гуси, гусенята! Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька, А в батенька їсти, й пити, Ще й хороше походити! А гуси й кажуть: — Нехай тебе середні візьмуть! А змії гризуть-гризуть... Аж летить знову табун гусей. Телесик і просить: Гуси-гуси, гусенята! Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька, А в батенька їсти, й пити, Ще й хороше походити! Так і ці йому кажуть: — Нехай тебе задні візьмуть! А явір аж тріщить. Відпочинуть змії та й знов гризуть, відпочинуть та й знов... Аж летить іще табун гусей. Телесик так їх просить: Гуси-гуси, гусенята! Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька, А в батенька їсти, й пити, Ще й хороше походити! І ці кажуть: — Нехай тебе заднє візьме! Та й полетіли. Сидить сердешний Телесик, от-от явір упаде, от-от доведеться пропасти! Коли це летить собі одне гусеня: відбилося — насилу летить, Телесик до нього: Гуся-гуся, гусенятко! Візьми мене на крилятко Та понеси до батенька, А в батенька їсти, й пити, Ще й хороше походити! От воно: — Сідай!— каже та й ухопило його на крила. Та втомилось сердешне, так низько несе. А змія за ним — ледве не вхопить його — женеться. Та таки не наздогнала. От воно принесло та й посадило Телесика на призьбі, а само ходить по двору, пасеться. От сидить Телесик на призьбі та й слухає, що в хаті робиться. А баба напекла пиріжків, та виймає в печі, і каже: — Це тобі, діду, пиріжок, а це мені пиріжок! А Телесик знадвору: — А мені? То це вона знову виймає пиріжки та: — Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені! Івасик.jpgА Телесик знову: — А мені? Вони й почули. Що це? — Чи ти чуєш, діду, щось наче гукає? — Та то,— каже дід,— мабуть, так учувається. Та знов баба: — Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені! — А мені? — каже з призьби Телесик. — Отже, таки озивається! — говорить баба та зирк у вікно — аж на призьбі Телесик. Вони тоді з хати, та вхопили його, та внесли в хату, та такі раді... А гусятко ходить по двору, то мати й побачила. — Он гусятко ходить. Піду впіймаю та заріжу. А Телесик каже: — Ні, мамо, не ріжте, а нагодуйте його! Коли б не воно, то я б у вас і не був. От вони нагодували його, й напоїли, і під крильця насипали пшона. Так воно й полетіло. От вам казочка, а мені бубликів в'язочка.
Жили собі дід та баба. Вже й старі стали, а дітей нема. Журяться дід та баба: «Хто нашої й смерті догляне, що в нас дітей нема?» От баба й просить діда: Івасик-Телесик Івасик-Телесик — Поїдь, діду, в ліс, вирубай там мені деревинку, та зробимо колисочку, то я положу деревинку в колисочку та й буду колихати; от буде мені хоч забавка! Івасик-Телесик Дід спершу не хотів, а баба все просить та просить. Послухався він, поїхав, вирубав деревинку, зробив колисочку. Положила баба ту деревинку в колисочку, колише й пісню співає: Люлі-люлі, Телесику,Наварила кулешику,Буду тебе годувати. Колихала-колихала, аж поки полягали вони увечері спати. Встають уранці — аж з тієї деревинки та став синок маленький. Вони так зраділи, що й не сказати! Та й назвали того сина Телесиком. Росте той синок й росте — і такий став гарний, що баба з дідом не навтішаються з нього. От як підріс він, то й каже: — Зробіть мені, тату, золотий човник і срібнеє весельце, буду я рибку ловити та вас годувати! От дід зробив золотий човник і срібнеє весельце, спустили на річку, він і поїхав. То оце він їздить по річці, ловить рибку та годує діда й бабу, наловить та віддасть — і знову поїде. А мати йому їсти носить. Та й каже: — Гляди ж, сину, як я кликатиму, то пливи до бережка, а як хто чужий, то пливи далі! От мати наварила йому снідати, принесла до берега та й кличе: Телесику, Телесику!Приплинь, приплинь до бережка!Дам я тобі їсти й пити! Телесик почув. — Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка снідати принесла. Пливе. Пристав до бережка, наївся, напився, відіпхнув золотий човник срібним весельцем і поплив далі рибку ловити. А змія й підслухала, як мати кликала Телесика, та прийшла до берега і давай гукати товстим голосом: Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити! А він чує. — То ж не моєї матінки голос! Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі! Махнув весельцем — човник і поплив. А змія стояла-стояла та й пішла від бережка геть. От мати Телесикова наварила йому обідати, понесла до бережка та й кличе: Телесику, Телесику!Приплинь, приплинь до бережка!Дам я тобі їсти й пити! Івасик44.jpgВін почув: — Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка мені обідати принесла. Приплив до бережка, наївся, напився, віддав матері рибку, що наловив, відіпхнув човник і поплив знову. А змія приходить до берега та знов товстим голосом: Телесику, Телесику!Приплинь, приплинь до бережка!Дам я тобі їсти й пити! А він почув, що не материн голос, та махнув весельцем: — Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі! Човник і поплив далі. Змія бачить, що нічого не вдіє, та пішла до коваля: — Ковалю, ковалю! Скуй мені такий тоненький голосок, як у Телесикової матері! Коваль і скував. Вона пішла до бережка й стала кликати: Телесику, Телесику!Приплинь, приплинь до бережка!Дам я тобі їсти й пити! А він думав, що то мати. — Ближче, ближче, човнику, до бережка! То ж мені матінка їсти принесла! Та й приплив до бережка. А змія його мерщій ухопила з човна та й понесла до своєї хати. — Зміючко Оленко, відчини! Оленка й відчинила, змія ввійшла в хату. — Зміючко Оленко, натопи піч так, щоб аж каміння розпадалося, та спечи мені Телесика, а я піду гостей покличу, та будемо гуляти. Та й полетіла кликати гостей. От Оленка натопила піч так, що аж каміння розпадається а тоді й каже: — Сідай, Телесику, на лопату! А він каже: — Коли ж я не вмію,— як його сідати? — Та вже сідай! — каже Оленка. Він і положив на лопату руку. — Так? — каже. — Та ні-бо: сідай зовсім! Він положив голову: — Отак, може? — Та ні-бо, ні! Сідай увесь! — А як же? Хіба так? — та й поклав ногу. — Та ні-бо,— каже Оленка,— ні, не так! — Ну, так покажи ж,— каже Телесик,— бо я не знаю як. Вона й стала показувати, та тільки сіла, а він за лопату та й укинув її в піч, і заслінкою піч затулив, а сам замкнув хату, зліз на превисоченного явора та й сидить. От змія прилітає з гостями. — Зміючко Оленко, відчини! Не чуть. — Зміючко Оленко, відчини! Не озивається. — От вража Оленка, вже десь повіялась. От змія сама відчинила хату, повходили гості, посідали за стіл. Відслонила змія заслінку, вийняла з печі, та й їдять — думали, що то Телесик. Попоїли добре, повиходили надвір та й качаються по траві. — Покочуся, повалюся, Телесикового м'ясця наївшись! А Телесик із явора: — Покотіться, поваліться, Оленчиного м'ясця наївшись! Вони слухають. Де це? Та знов: — Покочуся, повалюся, Телесикового м'ясця наївшись. А він знову: — Покотіться, поваліться, Оленчиного м'ясця наївшись! Вони далі: — Що воно таке? Давай шукати, давай дивитися, та й угледіли Телесика на яворі. Кинулись до явора та й почали його гризти. Гризли-гризли аж зуби поламали, а не перегризуть. Кинулись до коваля: — Ковалю-ковалю, покуй нам такі зуби, щоб того явора перегризти! Коваль і скував. Вони як почали знову. От-от уже перегризуть. Коли табун гусей. Телесик їх і просить: Гуси-гуси, гусенята! Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька, А в батенька їсти, й пити, Ще й хороше походити! А гуси й кажуть: — Нехай тебе середні візьмуть! А змії гризуть-гризуть. Аж летить знову табун гусей. Телесик і просить: Гуси-гуси, гусенята! Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька, А в батенька їсти, й пити, Ще й хороше походити! Так і ці йому кажуть: — Нехай тебе задні візьмуть! А явір аж тріщить. Відпочинуть змії та й знов гризуть, відпочинуть та й знов. Аж летить іще табун гусей. Телесик так їх просить: Гуси-гуси, гусенята! Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька, А в батенька їсти, й пити, Ще й хороше походити! І ці кажуть: — Нехай тебе заднє візьме! Та й полетіли. Сидить сердешний Телесик, от-от явір упаде, от-от доведеться пропасти! Коли це летить собі одне гусеня: відбилося — насилу летить, Телесик до нього: Гуся-гуся, гусенятко! Візьми мене на крилятко Та понеси до батенька, А в батенька їсти, й пити, Ще й хороше походити! От воно: — Сідай!— каже та й ухопило його на крила. Та втомилось сердешне, так низько несе. А змія за ним — ледве не вхопить його — женеться. Та таки не наздогнала. От воно принесло та й посадило Телесика на призьбі, а само ходить по двору, пасеться. От сидить Телесик на призьбі та й слухає, що в хаті робиться. А баба напекла пиріжків, та виймає в печі, і каже: — Це тобі, діду, пиріжок, а це мені пиріжок! А Телесик знадвору: — А мені? То це вона знову виймає пиріжки та: — Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені! Івасик.jpgА Телесик знову: — А мені? Вони й почули. Що це? — Чи ти чуєш, діду, щось наче гукає? — Та то,— каже дід,— мабуть, так учувається. Та знов баба: — Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені! — А мені? — каже з призьби Телесик. — Отже, таки озивається! — говорить баба та зирк у вікно — аж на призьбі Телесик. Вони тоді з хати, та вхопили його, та внесли в хату, та такі раді. А гусятко ходить по двору, то мати й побачила. — Он гусятко ходить. Піду впіймаю та заріжу. А Телесик каже: — Ні, мамо, не ріжте, а нагодуйте його! Коли б не воно, то я б у вас і не був. От вони нагодували його, й напоїли, і під крильця насипали пшона. Так воно й полетіло. От вам казочка, а мені бубликів в'язочка.
Адам Броди: биография Солнечный штат Калифорния недаром считается местом сосредоточения людей творческих, поскольку именно здесь расположена ...
→ Подробнее:)